Разное

Національна культура це культура: Національна культура — Dovidka.biz.ua

29.11.1970

Національна культура — Dovidka.biz.ua

Національна культура та її основні компоненти

Поняття «нація» (від лат. natio — плем’я, народ) зазвичай розглядається як історична спільнота людей, що формується в процесі становлення спільноти їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Складається з різних племен і народностей. Ряд сучасних вчених пов’язують націю з певним народом, виділяючи з-поміж її сутнісних принципів спільність самосвідомості і соціальної структури. Інші розглядають націю як спільність приналежності до певної держави.

Говорячи про національну культуру, застосовують термін «цивілізація» . Цей термін часто вживають як синонім культури або як рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, сучасна цивілізація).

Більшість вчених визначає цивілізацію «як соціокультурну спільність, що має якісну специфіку», «як цілісне конкретно-історичне утворення, що вирізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури». Основними компонентами національної культури є національна мова, традиції, звичаї, релігія.

Існують різні типи національних культур, з-поміж яких виділяють

  • західноєвропейську культуру,
  • північноамериканську,
  • південноазіатську.

Характеризуючи кожний з цих видів, можна виявити їх загальні та індивідуальні риси.

Західноєвропейська культура успадкувала 7 попередніх цивілізаційних досягнень і культуру декількох імперій. Єдиного культурного простору в Європі немає, вона розділена на Західну і Східну. Безпосередньо в Західній Європі різниця між культурами народів, наприклад, Скандинавії та Середземномор’я є доволі відчутною. Машинна (техногенна) цивілізація Заходу виникла як традиційний шлях розвитку. Людина Заходу — володар над природою. «Екологізація» сучасної моделі техногенної цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою, веде до активного пошуку «точок дотикання» з національними культурами в різних регіонах планети. Але європейська культура прагне перетворити світ, а китайська, наприклад, вважає світ «кращим із можливих» і утверджує ідею про необхідність пристосуватися до нього.

Росіянину та українцеві завжди був незрозумілий раціоналізм французів. Французи схильні уявляти картину світу за схемами розуму і набагато менше вдаються в колективні спогади, ніж німці. Скандинавія далека від Росії через протестантський пуританізм. Пуританська етика з її прагматизмом не зрозуміла слов’янам.

Незважаючи на те, що Європа і Америка мають певні спільні проблеми, між їх культурами спостерігаються значні відмінності. У США існує культ сили й успіху, там особливо значущою є потреба у вчителі, наставнику. Характерною ознакою північноамериканської культури є культ речей. Цей культ був створений переселенцями, які починали життя на порожньому місці. Ще однією ознакою американської культури є значущість майстерності в будь-якій справі. В основі «великої американської мрії» лежить сподівання кожного американця виграти мільйон, а кожного чистильника взуття — стати президентом. У 70-80-х рр. принципи індивідуалізму, незалежності і надсамостійності були обов’язковим атрибутом успішної реалізації «американської мрії». Спосіб дій і навіть думок у американця не такий, як у європейця. Для американця як носія англосаксонської цивілізаційної традиції загальними цінностями є свобода і демократія, плюралізм, власність та ринкова економіка. Європейця хвилює інший суб’єкт історії — народ, нація, національна меншина і т. ін. Американець віддає перевагу не родинним стосункам, а кар’єрі. У розумінні європейця в основі концепції нації лежить цілісність етносу. Європейцям весь час треба відчувати себе в історії — історії сім’ї, народу, нації. Американцям же як молодий нації не притаманне почуття історії.

Країни Стародавнього Сходу: Межиріччя, (Месопотамія), Індія, Китай, вважаються колискою цивілізації. Ще в XII столітті Європа знала, що вся влада і мудрість людини беруть початок на Сході. Традиційне, або східне, суспільство може вести один і той же спосіб життя століттями і навіть тисячоліттями.

Але і на Сході існує кілька культур. Надзвичайна стабільність соціальних умов цивілізації Сходу йде на користь її ефективності. Цілковитою протилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її ознакою є рухомість, різноманітність, мінливість. Південноазіатський вид культури поширений на густонаселених територіях. Тут культивується володіння своїм тілом і волею, а також масова схильність до задоволень. Загибель одних східних культур і виникнення інших не змінює власне тип культури. Види діяльності, їх способи та цілі на Сході консервативні. їхньою основною культурною ідеєю є традиційні міфи, канонізовані стилі мислення. Для людини Сходу важливе взаєморозуміння людини і природи, рівновага між людиною та її землею. Східна людина вважає себе частиною природи і ніколи не відділяє себе від неї. Для китайської культури характерний оптимістичний світогляд, спокійне ставлення до життя і смерті. Людина живе в єдиному Всесвіті, де живі і мертві перебувають у тісному зв’язку. Це єдиний світ, де небуття і буття взаємно переходять і взаємно обумовлюють одне одного. На рівні повсякденної свідомості ця філософська мудрість виражається у формах різного роду обрядів, культу предків, віри в існування померлих серед живих. Звідси і дивні з точки зору європейця звичаї, наприклад дарування труни небезпечно хворій людині, що роблять на знак уваги і доброго ставлення. Смерть слід сприймати без страху. Людина, на порозі смерті уподібнюється подорожньому, що вирушає в далеку путь. Звідси і характерне для китайської культури уявлення про споконвічну єдність світу.

Поняття світової та національної культури

Історія української культури. Курс лекцій

Однією із актуальних проблем сучасної культурології є питання співвідношення світової та національних культур. Світова культура втілює в собі найкращі надбання народів світу, з якої кожна національна культура черпає те загальнолюдське, що притаманне усім народам і сприяє соціально-економічному й духовному прогресу свого народу.

Культура як історична категорія цілком логічно потребує для свого аналізу не тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур окремих народів, то основне завдання історії як науки полягає у визначенні найважливіших логічних ліній всього культурного розвитку. Варто зауважити при цьому, що історія культури України, як і історія інших національних культур, має комплексний і міждисциплінарний характер, використовуючи фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, соціальна психологія і соціологія, мовознавство й мистецтвознавство тощо. Таким чином національна культура — це синтез цінностей, створених різними соціальними групами людей, її своєрідність та оригінальність виявляється в духовній сфері, перш за все у мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Вона є необхідною умовою набуття етнічною спільністю рис нової якості — національної консолідації. Саме у культурі, передусім духовній, забезпечується гарантія історичного буття, національної ідентичності, процес подальшого національного розвитку.

У сучасному світі культура перетворюється на ключовий елемент суспільного і гуманітарного розвитку, завдяки чому члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, зберігати й збагачувати власну історико-культурну спадщину в усьому її різноманітті та долучитися до духовного багатства світової цивілізації. Будучи національними, цінності української культурної традиції, як і будь-якого іншого народу, за змістом співпадають із загальнолюдськими. Отже, якщо мова йде про збереження фундаментальних духовних цінностей, то мається на увазі відродження й освоєння національної культури й одночасно — усього світового культурного багатства. Це — основне джерело моральності, усвідомлення якого має буди головним змістом навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі, головним життєвим орієнтиром та змістом життя людини.

Самобутність національної культури несумісна з ідеєю винятковості тієї чи іншої нації, її здобутків та ролі в історичному процесі. Розглядаючи українську національну культуру як цілісну систему в історичній послідовності, слід враховувати те, що разом з українцями як одним з найбільших слов’янських народів Європи живуть росіяни, білоруси, болгари, євреї, поляки, молдовани та ін. З одного боку, вони є певними носіями своєї національної культури, а з іншого — творцями і «споживачами» української, яка тут має пріоритетне значення. Історичний процес, господарство і географічний фактор зумовлюють цілісність національної культури. Генезис і розвиток її є джерелом традицій і звичаїв, духовного життя сьогодення. В ньому єдність минулого і майбутнього, ретроспективного і перспективного.

Незважаючи на всі несприятливі фактори розвитку українського народу в умовах поділу його земель між різними державами, національну дискримінацію й русифікацію, творилася культура народу, зростала и значущість. І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, П. Грабовський, В. Стефаник, М. Максимович, М. Старицький, М. Лисенко, М. Кропивницький та багато інших подвижників зробили значний внесок на тернистій ниві літератури, науки, мистецтва. Народний геній ніколи не розривав життєдайних судин між поколіннями українців та інших народів світу.

Особливу увагу українські вчені приділяють проблемам взаємозв’язку розвитку культури й соціального прогресу, що означає констатацію взаємозв’язків політичної, економічної та культурної сфер життя суспільства. При цьому з’ясовується й такий принципово важливий аспект соціальних явищ, як проблема формування громадянського суспільства.

Соціальна складова є одночасно важливою як для консолідації української нації — етносу, так і формування громадянського суспільства. У західних країнах пріоритет громадянина у рамках соціально-культурного і державного будівництва є загальновизнаним і незаперечним, але для українського суспільства така ідея, що не основана на пріоритеті тієї чи іншої соціальної групи чи класу або титульної нації, поки що не є загальновизнаною, в той час як у громадянських суспільствах європейського типу формується певна політична єдність і почуття причетності до історичного процесу країни. Це у свою чергу, породжує впевненість у можливості задовольняти свої потреби за рахунок належності до такої спільноти, де реалізуються етнічні та культурні потреби громадян і різних етносів, основні права і свободи. Реальне становище культурної й соціальної сфери України свідчить про те, що поріг напруги у суспільстві ще не пройдено, кризові явища не подолані, отже, це сигнал про необхідність прискорення створення громадянського суспільства, без якого проблеми не будуть вирішені.

До того ж процес підвищення рівня культури української нації — етносу об’єктивно ускладнюється її гетерогенністю, як і країни в цілому. Основними факторами цієї неоднорідності є:

— культурно-етнографічна;

— соціально-історична;

— конфесійна та ін.

Як наслідок, виникає певна «мозаїчна» картина близькості й відносної віддаленості різних регіонів України, мови та культури, хоч справане доходить до розходжень на ідейному ґрунті. Такі розходження є наслідком історичної долі різних частин населення України. Одним із наслідків вказаних обставин є білінгвізм та відмінності політичної та етнічної ідентичності у сучасному українському суспільстві.

Оскільки мова йде про специфічні особливості культурного розвитку, то варто відмітити ще й таку притаманну українській культурі рису, як збереження глибинних витоків автентичної народної творчості, що завжди були рятівним резервом для професійної культури. Крім того, внаслідок несприятливих умов, яких в історії України було багато, національна культура накопичила велику енергію невикористаних можливостей, призупинених поривів, і ця енергія може зумовити новий прорив за певних сприятливих обставин.

Ще одним істотним методологічним принципом щодо проблем і перспектив культурного та етнічного розвитку держави є з’ясування співвідношення між поняттями «національна ідея» та «політична нація». Щодо з ’ясування суті цих понять висловлюються амбівалентні погляди у середовищі політиків різних спрямувань та науковців. Деякі фахівці, зокрема, С. Безклубенко, С. Римаренко спроби формування національної ідеї на сучасному етапі іронічно називають «націонал-ідейною метушнею», небезпідставно стверджуючи, що національна ідея може бути породженою лише суспільними потребами на етапі певного розвитку етносу і вона має бути конкретною, зрозумілою людям і об’єднувати їх.

Свого часу перший президент України Л. Кравчук констатував, що національною ідеєю українського народу впродовж багатьох століть була мета — мати свою державу і вона здійснилася в кінці XX століття. Приблизно ж тоді у науково-публіцистичних виданнях почали вживати термін «політична нація» як синонім поняття «етнічна нація». Різні політичні сили в Україні: лівого, національного та ліберального спрямувань вкладали свій зміст у це поняття, часто вживаючи «політично зрілими» етнічних українців, а не корінних громадян багатоетнічної України.

І другий, і третій президенти України також наголошували на необхідності формулювання нової національної ідеї, констатуючи тим самим об’єктивну необхідність і після набуття незалежності вирішення багатьох невідкладних проблем національно-культурної сфери. Але в такому разі мова має йти не про «національну ідею» чи «політичну націю», а про сучасну національну доктрину творення нації — держави. Ототожнювати ці поняття не варто, оскільки перше з них виникає і формується стихійно, впродовж тривалого часу, а друге є результатом цілком осмислених державницьких дій.

Українська сучасна доктрина творення нації — держави згідно з Основним Законом передбачає перетворення багатоетнічного народу України у націю громадян України. Етнічність при цьому не зникає, а розвиваючись, тільки підсилює першорядність громадянськості, консолідації усіх членів суспільства. Для реалізації цієї доктрини належить здійснити значні перетворення в гуманітарно-культурній та соціальних сферах:

— етнографічні характеристики українця не можуть повністю співпадати з характеристиками громадянина України;

— українська мова повинна стати загальногромадянською, а не тільки державною;

— держава має сприяти розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх корінних народів та національних меншин;

— соціальна складова має стати особливо важливою для консолідації не лише української нації — етносу, але й формування громадянського суспільства.

Однією із провідних рис української національної доктрини у науковому її розумінні має стати турбота про історичну долю нації як стратегічної мети національно-культурного прогресу. Досягнута її можна шляхом:

— адаптації щодо національного всього кращого із досвіду світового розвитку;

— оскільки головна місія національної доктрини об’єднавча, необхідне співробітництво з іншими етнічними групами, з усіма народами світу, уміння знаходити консенсус щодо задоволення національних інтересів і потреб усіх громадян України;

— з самого початку свого становлення українська доктрина розвивалася як ідея української культури, що можна висловити афоризмом: «Україна як спільний дім».

Попередня

Сторінка

Наступна

Сторінка